Бронза, вогонь і козацька честь: як «Сашко Шабля» очистив Хрещатик від імен зрадників та врятував історію

                    Січеславський козак Сашко Шабля фото з Маріїнського парку 18 лютого 2014р.

Події Революції Гідності залишили по собі тисячі офіційних хронік, але найсправжніша історія Майдану часто ховається в деталях, про які не знали журналісти. Одним із таких епізодів є таємниця зникнення «зірок» проросійських артистів із бруківки Хрещатика біля київського Пасажу в лютому 2014 року. Це історія про народну люстрацію, вогонь барикад і коваля 4-ї Козацької сотні Самооборони Олександра Шамуділова, відомого під псевдонімом «Шабля».

«Народна декомунізація» Хрещатика

На початку 2000-х років біля київського Пасажу на Хрещатику з’явилася перша «Алея зірок». Поруч із видатними українськими спортсменами та культурними діячами там було вмонтовано важкі бронзові плити з іменами тих, хто згодом став символом російського культурного експансіонізму та зради — Йосипа Кобзона, Таїсії Повалій, Ігоря Крутого.

У найгарячіші дні лютого 2014 року, коли протистояння в центрі Києва досягло піку, козаки 4-ї сотні Самооборони Майдану, яка дислокувалася поруч, вирішили очистити простір столиці від символів чужого впливу. Це був акт чистої емоції та народної справедливості: п'ять бронзових знаків (Кобзона, Повалій, Крутого, Олега Блохіна та Яна Табачника) буквально видерли з бруківки Хрещатика і кинули у багаття барикади, що палала неподалік Пасажу.

Метал для зброї, що став історією

У цей момент у гру вступив ковальський прагматизм. Олександр Шамуділов («Сашко Шабля») був не просто бійцем, а майстром кузні. Побачивши у вогні барикади масивні шматки високоякісної бронзи, він оцінив їх професійним оком. Бронза — ідеальний, міцний і стійкий до корозії сплав, який чудово підходить для відливання гард, наверш та елементів руків'я для козацьких шабель чи ножів. Символізм мав бути абсолютним: зірки зрадників України мали переплавитися на елементи української козацької зброї.

Олександр витяг з вогню три плити — Йосипа Кобзона, Таїсії Повалій та Ігоря Крутого. Інші дві (Блохіна та Табачника) так і залишилися в попелі барикад і згоріли вщент. Проте переплавити врятовану бронзу майстер не встиг: хід історії розпорядився так, що ці три обпалені, понівечені вогнем знаки збереглися в їхній автентичній формі, перетворившись із матеріалу для ножів на безцінні речові докази Революції Гідності.

Бій у провулку та походження псевдоніму «Шабля»

Своє легендарне псевдо «Шабля» Олександр Шамуділов отримав за обставин, які доводять: козацький дух у 4-й сотні був не формою, а суттю.

Це сталося в "чорний вівторок", 18 лютого 2014 року, коли силовики та найняті владою кримінальні тітушки розпочали масований штурм Майдану та зачистку прилеглих вулиць. Під час запеклих зіткнень в одному з провулків біля Хрещатика Олександра затиснула група нападників. Шансів на порятунок майже не було. Тоді козак дістав свою справжню шаблю і почав відбиватися нею від натовпу.

Побачивши такий відчайдушний і небачений опір, на Сашка кинулася ціла зграя «лягавих» (силовиків) та тітушок. Відігнавши їх ціною неймовірних зусиль, бійці беркуту та кримінальники врешті-решт оточили і жорстоко побили коваля. Його покалічили, роздягли, відібрали зброю і, вважаючи важкопораненим або непритомним, закинули в карету швидкої допомоги.

Але дух козака зламати було неможливо. Щойно швидка від’їхала, Олександр прийшов до тями і, будучи босим, побитим та роздягненим, зумів утекти з машини медиків. Замість того, щоб шукати прихистку в тилу чи лікарні, він одразу ж повернувся назад — на палаючий Майдан, до своїх побратимів із 4-ї сотні, захищати барикади.

Сьогодні три обпалені бронзові зірки з Хрещатика та унікальні відеокадри, що зафіксували Сашка Шаблю та процес порятунку металу з вогню — це не просто приватний архів. Це жива історія про те, як народжувався новітній український епос. Вони уособлюють усе: і безкомпромісну відсіч ворогам, і практичність українського майстра, і неймовірну волю до боротьби бійця, який босим повертається в бій за свою свободу. Це артефакти, які мають посісти почесне місце в експозиції Національного музею Революції Гідност.

Олександр Шамуділов («Сашко Шабля»), коваль 4-ї сотні Майдану, спочив у Холодному Яру після тривалої хвороби. Його попіл розвіяли з Кодацького мосту і він пішов на пороги Дніпра, під залпи козацьких гармат, вшанувавши воїна в місцях козацької слави.

Сьогодні три обпалені бронзові зірки з Хрещатика  — це не просто приватний архів. Це жива історія про те, як народжувався новітній український епос. Вони уособлюють і безкомпромісну відсіч ворогам, і практичність українського майстра. Сьогодні ці унікальні артефакти експонуються в Музеї боротьби за Україну, який тепер діє спільно з Асоціацією «ХіД»(м. Дніпро, вул. Ясельна, 1), де кожен може доторкнутися до цієї сторінки нашої новітньої історії.

Позичений гонор: як українці дали назву головному убору московитів

   

Оля Полякова у Москві та кокошнику.

Оля Полякова перефарбувалась і вже в українській кошниці.

Коли дивишся сучасні медіа, де знову по всіх каналах транслюють Олю Полякову, згадалось її трансформування з московських на українські корені. Одним з показових стала заміна кокошника на кошницю - вінок високий на голові з живих квітів, що все одно схожий за формою на те фіно-угорське вбрання давнини. Зі своїм кокошником вона вляпалась так, що не відмиється нічим з людської пам'яті.

Проте, копнемо глибше, історія взаємин між Україною та Московією — це багатовікова хроніка не лише політичної, а й культурної та мовної експансії. Поки залісські племена жили у своїх етнічних кутках, цивілізаційний імпульс йшов із Києва. Одним із найяскравіших і водночас кумедних прикладів такого мовного «шефства» є історія кокошника — убору, який сьогодні вважається ледь не головним символом «ісконно русской» культури. Насправді ж, навіть назву для свого фіно-угорського каркаса ці невігласи спромоглись отримати лише завдяки слов’янському (давньоукраїнському) кореню.

Фіно-угорська форма, український зміст

Сам по собі кокошник — річ абсолютно не слов'янська. Археологія та етнографія давно довели: цей глухий, твердий короб, що повністю ізолює волосся жінки, є автохтонним винаходом фіно-угорських племен (мері, муроми, мещери), які населяли Волго-Окське межиріччя задовго до приходу туди будь-яких слов’янських колоністів.

Проте дикувата автохтонна культура Залісся не мала розвиненої лінгвістичної системи, здатної красиво інтегрувати свої побутові речі в писемний простір. Коли почалася слов’янська колонізація та християнізація цих земель русичами (предками сучасних українців), місцеве населення почало активно переймати мову цивілізаторів.

Ось тоді фіно-угорський високий щит і отримав свою назву від давньоруського (давньоукраїнського) слова «кокошь», що означало курку-квочку. Слов’яни, дивлячись на дивну високу конструкцію на головах асимільованих жінок, влучно нарекли її за аналогією з пташиним гребенем. Без українського мовного субстрату цей убір так і залишився б безіменним локальним елементом одягу лісових племен.

Граматика для безграмотних: від Федорова до Смотрицького

Цей процес «називання речей своїми іменами» для московитів з боку українців не був випадковістю. Московія століттями не мала власної кодифікованої мови та граматики. Весь їхній інтелектуальний та релігійний апарат був імпортований з України.

Перші букварі Івана Федорова, надруковані у Львові та Острозі, а згодом — фундаментальна «Граматика» Мелетія Смотрицького (1619 рік) стали першими підручниками, за якими московити взагалі вчилися писати й формувати речення. Українські просвітителі та випускники Києво-Могилянської академії буквально «причісували» живий мовний хаос Московії, даруючи їм терміни, назви та поняття.

Саме через це у паперах московських царів та описах майна XVI–XVII століть фіно-угорська «кичка» чи «сорока» раптом починає благородно іменуватися слов’янським словом «кокошник».

Культурний підсумок

Кокошник є ідеальним маркером московської культури як такої:

1. База — запозичена або асимільована у фіно-угрів.
2. Форма — нагадує високі плетені конструкції (кошниці) чи вінки, які московити бачили в українців і намагалися копіювати у своєму стилі.
3. Назва — чисто слов’янська, подарована українськими предками для опису чужого побуту.

Московія вкотре підтвердила свій статус культури-імітатора, яка, навіть пишаючись своїм «національним костюмом», змушена користуватися лінгвістичними дарами українців-слов'ян. А Оля Полякова, з якої ми почали це дослідження, все тими ж ворогами України, нині просовується в політику?

ДЖЕРЕЛА.

Лінгвістика та етимологія слова «кокошник»

• Словникове походження: Корінь і походження слова від праслов'янського «кокошь» (курка-квочка) зафіксовано в академічних працях. Детальний розбір споріднених слів та історичних словотворчих варіантів (зокрема, дієслова «кокошитися») представлено на Порталі українських словників «Горох».
• Порівняльний аналіз форм: Історію функціонування терміна в давньоруських текстах, де «кокошь» означає квочку, а сам головний убор повторює обриси пташиного гребеня, описує освітній ресурс Образование на vc.ru. 

Етнографія та зв'язок із фінно-угорським субстратом

• Етнографічні дослідження: Дослідження народних костюмів Залісся вказують на те, що закриті тверді головні убори (кичка, сорока) історично притаманні саме автохтонному фінно-угорському населенню (меря, мурома). Про це детально йдеться у дослідницькому матеріалі про історичні міфи на платформі Garmatny. 
• Еволюція убору: Конструктивні відмінності між слов'янськими відкритими вінками та фінно-угорськими закритими коронами (рогатими кичками) описані в історичному нарисі на порталі Lovers of Art. 

Культурний та освітній вплив України на Московію (XVII–XVIII ст.)

• Історична роль Києво-Могилянської академії: Про те, як випускники академії будували освітню мережу, кодифікували мовні норми та привносили європейські освітні стандарти до тогочасної Московської держави, розповідає доктор історичних наук Максим Яременко у матеріалі на Zaxid.net.
• Спроби цивілізаційної інтеграції: Аналіз масштабів інтелектуального впливу українських просвітителів, богословів та авторів перших підручників (зокрема Мелетія Смотрицького) наведено в інтерв'ю та дослідженнях на ресурсі Локальна історія. 

Ідеологічна диверсія на Набережній: Чому Дніпро має негайно утилізувати Маргелова та повернутися до козацького десанту

 

У самому центрі Дніпра, на Січеславській Набережній, досі стоїть пам’ятник Василю Маргелову (Маркелову) — радянському генералу та ідолу московської військової машини. Поки міська влада роками годує громаду «процедурними обіцянками» про майбутній демонтаж, цей монумент залишається відвертим маркером «руського міра». Під час повномасштабної війни з Росією існування цього ідола в тиловому Дніпрі — це не просто затягування часу, це свідома ідеологічна диверсія.

Спроби тишком зберегти пам’ятник, перенісши його до музею чи військової частини замість повної переплавки, є капітуляцією перед радянськими міфами. Справжнім символом для українського десанту, зокрема для потужного 7-го десантно-штурмового корпусу ЗСУ, ніколи не може бути людина, вихована сталінською каральною системою.

Проєкт ФСБ: як сепаратисти готували захоплення України через культ Маргелова

Наявність цього пам'ятника в Дніпрі — не випадковість. Це результат тривалої гібридної війни. Ще у 2012 році, готуючи підґрунтя для анексії Криму та вторгнення на Донбас, проросійська організація «Союз радянських офіцерів» (яка стала флагманом сепаратизму в регіоні) видала товстелезну пропагандистську книгу з біографією Маргелова.

У цьому «талмуді» московські технологи пішли на відверті історичні фальсифікації:

1. Приписали йому створення ВДВ: Це абсолютна брехня. Радянські повітряно-десантні війська та перші масові десанти створювалися на початку 1930-х років під керівництвом Михайла Тухачевського, коли сам Маргелов ще командував звичайною кулеметною ротою у піхоті й до десанту не мав жодного стосунку.
2. Сховали воєнні злочини: Автори книги повністю опустили факт його участі в окупації Польщі у 1939 році та службу в структурах, підпорядкованих НКВС.

Ця книга та пам'ятник були частиною єдиної спецоперації: нав’язати українським військовим і десантникам спільні з Росією «ідоли», щоб у 2014 році вони не змогли чинити опір окупантам. Те, що цей маркер досі стоїть на Набережній, означає, що диверсія сепаратистів 2012 року продовжує працювати в Дніпрі й сьогодні.

Кривавий слід «ідола»: ким насправді був Маркелов-Маргелов?

Українська громада чудово знає справжні факти, які радянські підручники та сепаратистські книги намагалися приховати:

• Служба в структурах НКВС: У 1930-х роках Маргелов служив у прикордонних військах, які підпорядковувалися безпосередньо ОДПУ/НКВС — структурі, що проводила репресії та розкуркулення українського селянства.
• Окупація суверенної Європи (1939 рік): У вересні 1939 року, будучи командиром розвідки, він брав безпосередню участь у загарбанні Польщі відповідно до кривавого пакту Молотова-Ріббентропа, коли радянські війська діяли як союзники нацистської Німеччини.
• Частина системи «випаленої землі»: Він був гвинтиком армії, яка за наказом Сталіна закидала в тил диверсійні загони для спалення українських та російських хат взимку 1941 року, прирікаючи цивільних людей на смерть від лютих морозів.

Вшановувати таку постать сьогодні — це плювати на могили українців, замучених радянським regimes, та на пам'ять наших сучасних воїнів, які щодня гинуть від рук нащадків тієї самої «червоної армії».

Від Москви до Січі: на кого має орієнтуватися 7-й корпус ДШВ?

Україні не потрібні чужі, накинуті Кремлем та сепаратистами авторитети. Наша військова історія має власні бездоганні прототипи маневреної війни, які століттями відточували тактику, що сьогодні є основою дій Десантно-штурмових військ.

Поки Морська піхота України повертає собі славу Володимира Савченка-Більського та Михайла Білинського, які створювали морську піхоту УНР, наші десантники мають згадати свій генетичний код:

• Морські десанти Петра Конашевича-Сагайдачного: Козацькі спецпризначенці на легких «чайках» непомітно долали Чорне море, зненацька висаджувалися на ворожих берегах і штурмували неприступні турецькі фортеці. Це еталон високомобільного десанту, що нищив ворога в його ж тилу.
• Рейди Петра Дорошенка: Козацька старшина майстерно володіла тактикою швидких маневрених ударів малими групами, заходячи у глибокі тили окупантів і ламаючи їхню логістику — саме так, як сьогодні працює 7-й корпус ДШВ.
• Блискавичні походи Святослава Хороброго: Великий князь Київський із гаслом «Іду на ви!» пересувався із шаленою швидкістю на човнах та конях, дезорієнтуючи супротивника ефектом несподіванки. Його воїни — перші десантники нашої землі.

Час діяти без компромісів

Сучасні українські десантники вже змінили радянські блакитні берети на шляхетний маруновий колір вільного світу. Тепер час очистити мізки та вулиці від ментального рабства й міфів, які нам підсунув «Союз радянських офіцерів».

Ми вимагаємо від міської влади Дніпра припинити політичні маневри та очікування. Пам’ятник окупанту Маргелову має бути негайно демонтований та відправлений на переплавку, а на його місці має постати Монумент Слави Українським Десантникам, прикрашений символікою козацьких та княжих загінних рейдів.

7-й десантно-штурмовий корпус та всі ДШВ ЗСУ — це нащадки козацьких спецпризначенців, а не сталінських диверсантів!

---